Люди отримують від Бога різні дари. Господь наділив Валентину Козачук, клірошанку Свято-Миколаївського собору м. Бердичева, різними талантами. Вона чудово співає, натхненно пише картини і дарує людям світло поетичної лірики.
Селище Гришківці – колиска дитинства Валентини Козачук. Змалку її надихали щедрі душею, працелюбні люди, гармонія природи, рідні і саме життя. Її думки та почуття ллються ліричними рядками, сяють промінням пісень і виграють барвами картин та малюнків. У поетичному слові і на полотні Валентина Козачук передає чарівність та неповторність усіх пір року: золотокосої осені – кольорової пташки, казкової зими зі сріблястими сніжинками, квітучої весни з солов’їними трелями і духмяного сонячного літа. Сповнені патріотизму та гордості за своїх земляків її твори про Україну, тепла і ніжності – поетичні мініатюри для дітей. У римованих замальовках – радість та журба, біль і гнів, смуток та посмішка. Художньо осмислюючи буття, майстриня слова розмірковує над питаннями, що хвилюють душу, і вічними цінностями людського життя…
На вірші Валентини Козачук створюють пісні композитори Олесь Коляда та Микола Ведмедеря. Її поетична сповідь осяяна світлом Божого слова, у храмі серця – любов до ближнього. У дні важких випробувань віра в Господа зміцнює, надихає і дарує надію…

Душа моя прийшла в цей світ,
Неначе чистий, білий цвіт,
Тонке мереживо із снів,
Духмяних першоцвітів спів.
Тепер у ній багато сліз,
То холод, то вирує злість,
Розпалить душу і кипить,
Їй так болить, вона не спить!
Сам Бог насіння дав – любов,
А де ж його поділа знов?
Розквітне чисте каяття
Крізь хащі бруду і сміття…
Помилуй Боже чи карай,
Лише мене не проганяй!

Осіння ніч пливе бузкова,
Замріяна, немов казкова!
Притишую серцебиття,
Тамую подих... Відчуття,
Що в сонячній рудій борідці
Хмаринки плавають, мов рибки,
Відображаються у річці…
І чути тихий голос скрипки –
То вітерець жене листочки,
Прозорі тіні пробігають,
А я молюсь до Бога мовчки:
«Спини війну!» – Його благаю...
У хаті засвітила свічку...
Осіння ніч, холодне небо.
Стояла на колінах нічку,
Дивилася глибоко в себе.

Йшов по вулиці дивак,
Вигляд був його дивацький:
Довгий вицвілий піджак,
У якійсь картатій шапці…
Йшов дивак, повісив носа,
А кругом була весна.
Він дививсь з-під лоба скоса,
А весна собі цвіла!
Він не чув пташиних трелей,
Навіть сонця не помітив
Й сонячних віолончелей,
Лише піт зі скроні витер.
Не помітив трав зелених
І людей, що усміхались,
Що листочки клейкі з клена
Щиро руки простягали.
Раптом золотий промінчик
Бризнув сміхом йому в очі,
Серця льодяний камінчик
Розтопив! Воно тріпоче!
…Йшов по вулиці дивак –
По калюжах, як по небу,
Усміхався просто так,
Дивувався навіть з себе!

Акровірш
Жовтнева рапсодія
Жовтогарячий ліс дзвенів
Органом золотистих тіней,
В піснях дубів і ясенів –
Тремкі адажіо осінні.
На скрипках тенькали синиці
Елегію осінніх ранків,
Вели озера світлолиці
Аффетуозо для серпанків.
Розпатлані від танців хмари
Аж потомились і спітніли,
Порвали струни на гітарі,
Сміявся дощик захмелілий.
«Оркестру диригента треба!» –
Дрімотно думала калина,
І раптом прозвучала з неба
Ясних кларнетів ціла злива!

Як холодно! Вже догоріли клени...
Ворони припадають до землі.
І вітер все шумить. Який шалений!
Змішав на небі хмари-киселі.
Опале листя щастя не шукає:
Прожилки долі стерлись на руці.
Чаклує дощ, він біль мені змовляє,
А краплі сліз лишає на щоці.
Як холодно... А час зіграє соло
Грудневих днів – короткий сірячок.
Що буде з нами? Все іде по колу.
Дивись, який сміливий павучок…