Чим наповнене серце, говорять уста…


Гомонять і кружляють над степом птахи,
Сивий вітер пасе білі хмари,
Біля нірок шниряють смішні ховрахи,
Запасають зерно у комори...
Липень, місяць гарячий і, справді, липкий,
Прилипає до тіла весь одяг,
Не помитись... Від поту уже шкарубкий...
Що поробиш? Така наша доля.
Через день – іменини – мої двадцять три!
Отакої – це ж третій десяток!
Командира попрошу, скажу: «Відпусти»,
Може, вдасться хоч трішки поспати.
Простягнутися б тут на зеленій траві,
Маму, тата – усіх пригадати...
А якщо так подумати, я на землі
Ще й не жив. Отже рано вмирати.
У Романа думки, мов біленькі хмарки...
Сам в той час блокпости провіряє,
Раптом гупнуло серце: «Ох, мамо, прости!»
БТР підірвався, він ще встигає:
Із-під обстрілу вивів бронемашину...
Липень... Кров це, чи маки червоні?..
Мама молиться Богу... Трішки спочину...
Гарно в небі, у Божій долоні...



Звикли ми вже до війни, до тривог,
Тільки душа завжди не на місці.
Як нам забути, що є і було? –
Горем наповнені всі аж по вінця!
Так і живем, як останній день,
Дай же терпіння і сили, Боже!
Наша країна і ми – це мішень,
Ціляться – тут завжди на сторожі.
Тільки ж закінчиться клята війна,
Буде цей світ не таким, напевно,
Мутна й гнила епохи вода
Змиє весь бруд, очистить ретельно?..
Холод зими проникає в серця,
В кожну щілину серця палкого,
Горе вже випили аж до денця,
Боже, пробач! Не суди так строго!



Небо побілене, мов полотно,
Голі гілки ріжуть косо і криво,
Дивиться сонечко в прорізь-вікно:
Як там зима? Вже геть посивіла?
Зрідка проміння сипне їй: «Агов!
Чи ще далеко брести до весни?»
«Ні, ще не скоро. – нахмариться знов
І колискову співає. – Засни».
От би прокинутись нам від новин,
Що захлинулися війни у злі,
Що повернулися батько і син,
Мир буде зовні, настане в душі!
Зникне тривога, затихне печаль,
Наче в обійми огорне любов.
На небесах наш Творець і Скрипаль
Оду життя грає тим, хто прийшов!..